Información en español sobre Ucrania

МАДРИД ПАМ’ЯТАЄ ПРО 193 ЖЕРТВИ 11-М

Deja un comentario

Ця рана кровоточитиме ще довго. І про неї нагадуватиме монумент, споруджений на честь загиблих під час терористичної акції, яка несподівано грянула 13 років назад. А ще пам’ять рідних і близьких, котрі втратили своїх найдорожчих: батьків, матерів, синів, доньок, онуків…

Monument

Шок, жах, лихо, розпач, біль, туга, скорбота, журба, сум… Те, що сталося 11 березня (11-М – по-іспанськи, бо 11 marzo) 2004 року неможливо усвідомити. Як і неймовірно важко підібрати відповідні слова для пояснення стану душі в той час. Ми, хто приїхав на заробітки в Іспанію, висловлюючи найщиріше співчуття її господарям, усвідомили, що разом з ними ходимо під одним небом, одним сонцем. І один Бог над нами!

Те, що трапилося 13 літ тому, ще й досі важко зрозуміти. Таке розумінню та поясненню просто не підлягає. Проте кожен сущий тут добре усвідомлює, що того разу Господь був милосердним до нас. Хоча двоє наших краян і загинули, а декілька з травмами різної важкості відлежали в шпиталях.

То ж дякуємо Тобі, Отче, за Твоє милосердя та борони, Спасе, від чогось подібного надалі…

Вибухи в іспанській столиці (загалом їх виявилося десять) пролунали в час пік – між 7:30 і 8:30 ранку. Основні події розгорнулися між залізничними станціями Ель Посо і Санта Євхенія поблизу залізничного вокзалу Аточа.

Atocha.JPG

У результаті теракту загинуло майже 200 осіб і понад 1400 отримали поранення. Іспанська влада назвала цю терористичну акцію «найстрашнішою в історії країни».

Pojizd-2

Згадуючи той момент, окреслю два фрагменти.

ФРАГМЕНТ ПЕРШИЙ: Трофименки    

Хоч і доволі тьмяно, але пригадую ранок 12 березня 2004 року, коли телефон, неначе ожив, до цього перебуваючи незворушним. Спершу зі мною зв’язалася відома багатьом нашим заробітчанам співачка, музикант і композитор Любомира Нарозя. Вона повідомила, що просиділа всю ніч у відділі інтенсивної терапії військового шпиталю біля своєї приятельки Любові Толмачової-Волощук, яка отримала струс мозку, а також численні синці від ударів, перебуваючи в одному з приміських поїздів, що вибухнув на під’їзді до Аточі. Дещо згодом з’ясувалося, що тріснула ще й перемичка в лівому вусі. Але коли Люба отямилася, то відразу повідомила, що її врятувала молитва. Адже молитвенник вона не випускала з рук навіть у тому злощасному потязі.

Потім я зателефонував до співробітників посольства, намагаючись з’ясувати ситуацію з іншими нашими краянами, які могли постраждати від вибухів у електричках. На той час мене повідомили, що госпіталізовано трьох українок, одна з яких у важкому стані.

А потім телефон дзеленькнув, сповістивши, що до мене набивається на розмову Натяля Трофименко – дружина мого приятеля Віктора з Сімферополя, з яким ми починали трудову біографію в Іспанії.

Trofymenky

ПІДПИС: Наталя та Віктор Трофименки

Знаючи, що маю опосередковане відношення до журналістики, запитала, чи не володію інформацією про місцеперебування травмованих під час вибухів українців. І додала, що її Віктор, працюючи водієм «швидкої допомоги», міг би поцікавитися станом наших потерпілих земляків. А також надати необхідну допомогу, адже дехто, перебуваючи на заробітках нелегально, може побоятися звернутися у відповідні медичні заклади. Як міг заспокоїв Наталю, наголосивши, що точно знаю: потерпілим допомагають чим можуть. Для прикладу, сказав, що іспанці, в яких працюють наші жіночки, котрі постраждали, виявили надзвичайну чуйність і турботу.

Трішки пізніше довідався, що Віктор Трофименко разом зі старшим сином Віталієм перебував у зоні ліквідації наслідків трагедії. Більше того, Віталік, який працював медичним асистентом, став активним учасником тих подій. Отож, коли пролунав перший вибух, його зауважили автомобільні екіпажі фірми «Амбулянсія Гонсалєс» (у ній якраз і трудилися тато з сином), які в цей час перебували неподалік від Аточі. Вони ж і повідомили усіх по рації, що поруч з вокзалом у небо зметнувся стовп чорного диму. Трофименки в цей час знаходилися в районі Кватро В’єнтос, рухаючись за звичним службовим маршрутом. Аж тут надійшла команда для їхньої «швидкої»: «Сімнадцятці (таким був порядковий номер їхнього авто) з увімкненою сиреною негайно передислокуватися в район Аточі!» Долаючи чималі «корки», батько із сином вирушили до залізничного вокзалу, але ще по дорозі їх спрямували на вулицю Теллєс, де прогримів вибух у другому за порядком потязі. Там у черзі вже вишикувалася сила-силенна «амбулянсій». Годинник на той час показував 20 хвилин на дев’яту.

Віталій пригадував у нашій пізнішій розмові, що спочатку нічого не можна було второпати, адже панував хаос. А потім скомандували, щоб асистенти взяли спеціальні крісла й інші засоби першої медичної допомоги і попрямували в епіцентр події. Під пункт евакуації обрали спортивний комплекс, який знаходився найближче до залізничних колій.

«Перш ніж увійти до спортзалу, побачив вагон, який найдужче постраждав від вибуху, – ділився зі мною юнак. – Здалося, що він паперовий, тому його порвало на дрібні клаптики. Поряд пожежники знімали з металевої огорожі пошматоване людське тіло – без голови, рук і ніг. Ось тут я зрозумів, що починається найстрашніше. Те, що побачив усередині спорткомплексу , могло нажахати будь-кого. Спершу наткнувся поглядом на мужчину, в якого не було ніг. Поруч лежав інший зі спотвореним до невпізнання обличчям. Далі вперся поглядом ще в одного з відірваним вухом. Від червоного кольору замерехтіло в очах, адже на підлозі розлилося море крові. Всюди, куди б не глянув, лежали поранені люди, принесені з вагонів. Подумалось: чи бачу фільм жахів, чи все це відбувається насправді?..»

Віталік охарактеризував свій тодішній стан як своєрідний психологічний шок. Одначе відразу згадав для чого його туди послали. Підійшов до одного з поліцейських, який і спрямував до лікарів. А ті вже наказали виносити до «швидких» осіб з неважкими травмами. «Перше враження від хаосу та паніки минуло, – згадував далі син моїх приятелів, – і я побачив, що процес вдалося спрямувати в належне русло. Незважаючи на масштаби трагедії, всі чітко виконували те, що повинні були робити».

Про страхіття хлопець уже не думав більше, а просто з головою поринув у нелегку працю. До того ж дався взнаки його річний досвід роботи на «амбулянсії». Та й постраждалим намагався якомога більше допомогти. Навіть подумав про наших співвітчизників, тому кілька разів голосно вигукнув, чи є хтось з українців. Проте ніхто не відгукнувся.

На моє запитання як реагували поранені, що лежали на підлозі спортзалу, Віталій відповів: «Були такі, що несамовито кричали від болю. А декотрі просто не відчували нічого. Напевно, від шоку, що скував їхні тіла. Коли підійшов до одного, який лежав на боці, та запитав, чи може він самостійно сісти у крісло, то ледь почув шепіт. Той мужчина не міг цього зробити, бо взагалі не відчував лівої частини тіла. Здогадався, що вона просто паралізована. Глянувши на обличчя, побачив, що воно заюшене кровю. А ось очей не запримітив. З-під напівзаплющених повік сочилася кров. Очні яблука не проглядалися, бо провалилися всередину. Крім того ніс приплюснувся до самої щоки. Запитав, чи в нього щось болить, на що бідолаха лише повів головою зі сторони в сторону. Тоді покликав лікаря, з яким і почали допомагати пораненому».

ФРАГМЕНТ ДРУГИЙ: Наталя Василицька

А ось що розповіла уродженка Запорізької області, яка перебралася на постійне місце проживання в Тернопіль (на заробітки в країну кориди та фламенко її привели брак коштів і бажання допомогти рідним):

  • Тоді я мешкала на Ель Посо. Як завше, вийшла з раненька на роботу. Кілька хвилин треба було зачекати на зупинці. Приїхав «ковбой», як місцеві називають двоповерховий «трен». Ми з подругою постійно сідали в передостанній вагон. Одначе перед самою посадкою Марійка зі Львова попросила мене перейти в останній. Зачинилися двері, й практично відразу ж повітря сильно струсонуло. Чомусь мені відразу подумалось, що це обірвалися електричні дроти. Гадка про вибух навіть не промелькнула.

Через деякий час почулися моторошні крики. Проте до моєї свідомості це дуже туманно доходило. Очевидно, шок скував моє тіло. Від могутнього вибуху в мене тріснула шкірка на лівій частині обличчя, але крові навіть не зауважила спочатку. Потім двері вдалося відчинити, і ми опинилися на платформі. Та я ніяк не могла збагнути, що відбувається. Аж дивлюся: лежать люди без рук і без ніг. Багто волають про допомогу. Марійка потягла мене за рукав, промовляючи: «Наталю, ходіть додому». Спершу не зрозуміла про що ідеться, але через кілька хвилин рушила за приятелькою. Ступати довелося по людських легенях, серцях. Навкруги все залила кров. Знаєте, що таке людський «фарш»? А я його на власні очі бачила. Описати це вкрай важко, бо навіть слово «жах» не передає точно того, що постало перед очима.

Прийшла додому, лягла. Про роботу вже не могло бути й мови. Увімкнула телевізор і побачила репортаж про події того «чорного» ранку. Цілий день відлежала. Голова шуміла, тому заснути було годі. Аж наступного дня вийшла на роботу. Сеньйора відразу спитала, чи бува не потрапила в ту «м’ясорубку», оскільки знала, що мешкаю в тому злощасному районі. Потім вона поцікавилася, чи не відвідувала лікаря, що треба було обов’язково зробити. Я ж не здогадалася навіть про таке, бо фактично  від серйозних травм Господь милував. Одначе, коли почала прибирання, то відчула, що з головою не все гаразд. Раптово якась невидима сила пожбурила мене до стіни. То ж коли сеньйора наполягла на відвідинах лікаря, я вже особливо не пручалася. Оглянувши мене, лікар промив рану, на якій ще залишилися кровяні згустки, виписав пігулки. Приплентавшись додому, як впала на ліжко, так безпробудно проспала мало не 24 години.

Згодом нас, потерпілих, викликали до повноважних органів. Оскільки в мене був дозвіл на працю і проживання, то мені запропонували прийняти іспанське громадянство. Відмовилася, адже не збираюся тут помирати. Проте страх постійно ходив за мною по п’ятах, немов тримаючи у своїх бридких рукавицях. Лише завдяки Богові, молитві, поступово почала оговтуватися. Коли переступала чи переступаю зараз поріг храму, на мене спливає якась незбагненна аура. Мабуть, маю ангела-охоронця, який відвернув мене від того вагона, що постраждав найбільше. Тому й молюся і вранці, і ввечері. Коли ж випадає нагода (бо інколи праця стоїть на заваді) поспішаю до церкви. І мені там дуже добре. Віра у Всевишнього допомогла здолати шалений психологічний тиск. Знаю: Небесний Отець – над нами, Він нас оберігає і допомагає.

Проте наслідки тієї жахливої події ще й нині даються взнаки. Коли їду в метро чи поїзді під товщею землі, то відчуваю значний дискомфорт. А коли  машиністи випускають конденсат з вагонів, то і зовсім стає моторошно. Волію їздити автобусом, щоб не знаходитися в замкненому просторі.

Ось такі спогади як очевидців, так і безпосередніх учасників подій 13-річної давнини. А завершити цей допис хотілося б про ту, з кого починав: з поетеси Любові Толмачової-Волощук. Вона приїхала в Іспанію 20 квітня 2003 року. Майже через рік постраждала під час терористичного акту поблизу Аточі. Якщо вірші почала писати в дитинстві (хоч і робила це вряди-годи), то після трагедії ніби отримала «друге поетичне дихання». Зрештою, Боже провидіння покерувало так, що Люба ще й стала підбирати мелодію до своєї поезії. І де б не опинилася, завжди наспівувала щось. Таким чином з-під її пера з’явилися і пісенні твори. Їхнє оранжування здійснив хоч і молодий, проте напрочуд здібний музикант з Чорткова, який тривалий час також перебував у Мадриді на заробітках, Віктор Папушак. Деякі пісні поетеси зроблені в творчому співавторстві з уже згадуваною на початку Любомирою Нарозею.

 

ПІДПИС: Зліва-направо: Любов Толмачова-Волощук, Любомира Нарозя

Дві свої пісні Люба подарувала відомому українському співакові Павлові Зіброву. А ще її твори виконує соліст Львівської Національної опери Петро Радейко.

Liuba.JPG

Одним куплетом з пісні Любові Толмачової-Волощук «Помоліться за нас» і поставимо крапку.

Помоліться за нас там, на рідній землі,

Щоби всі ми до вас повернутись змогли.

Прилетіли птахами із далеких країв.

Ви так довго чекали, що забули наш спів.

Мирослав КЛЕН (Сайт «Українці в Іспанії» – ucranianosenmadrid.com).

Responder

Por favor, inicia sesión con uno de estos métodos para publicar tu comentario:

Logo de WordPress.com

Estás comentando usando tu cuenta de WordPress.com. Cerrar sesión / Cambiar )

Imagen de Twitter

Estás comentando usando tu cuenta de Twitter. Cerrar sesión / Cambiar )

Foto de Facebook

Estás comentando usando tu cuenta de Facebook. Cerrar sesión / Cambiar )

Google+ photo

Estás comentando usando tu cuenta de Google+. Cerrar sesión / Cambiar )

Conectando a %s