ПІКЕТУВАННЯ РОСІЙСЬКОЇ ДЕЛЕГАЦІЇ УКРАЇНЦЯМИ ІСПАНІЇ

Упродовж двох днів: четверга та п’ятниці, 9 і 10 березня, українські трудові міґранти пікетували іспанський Сенат, в стінах якого відбувалося засідання Бюро Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), на яке запросили російську делегацію.

 

Її очолював депутат Держдуми Леонід Слуцький – персона доволі одіозна, на яку розповсюджуються санкції ЄС. Тим не менше, це не завадило Президентові ПАРЄ Педрові Аграмунту запросити росіян на засідання в іспанську столицю. Зауважте, вперше з 2014 року.

Нагадаю, що саме відтоді ПАРЄ, ухваливши відповідну резолюцію, позбавила російську делегацію права голосу на рік через анексію Криму. У відповідь росіяни припинили брати участь у роботі цієї поважної структури. У 2016-2017 роках Росія не надсилала у французький Страсбург список своєї делегації, тим самим уникнувши голосування, на якому мало б вирішитися питання продовження ветування її голосу.

Торік Педро Аграмунт виступив з ініціативою повернення Росії до Асамблеї. З цією метою наразі в ПАРЄ розвивають контакти з російськими депутатами та розглядають можливість внесення змін до регламенту. Що, в свою чергу, гарантувало б Росії повернення до сесійної зали. Власне, з цього приводу Президент Парламентської Асамблеї і запросив на засідання Постійного комітету в Мадриді парламентську делегацію Російської Держдуми.

Як зауважив учасник цього заходу, голова української делегації в ПАРЄ Володимир Ар’єв, «…дебати з росіянами завершились». «Вони вимагали зміни правил ПАРЄ для свого повернення, їм казали – приїжджайте і розмовляйте, беріть участь у дискусіях. Вони красиво казали, що хочуть діалогу, натомість на обговорення загострення на Донбасі демонстративно не залишились», – написав він на своїй сторінці у Facebook. Крім цього В.Арєв наголосив на такому: «Коли минулого року я казав, що росіяни будуть вимагати зміни регламенту ПАРЄ, на Бюро влітку мені дорікали, що так кажу, бо не люблю росіян. Потім РФ поставила цю вимогу, а сьогодні підтвердила в обличчя: або міняєте під нас правила, або до побачення.

Коли сьогодні сказав, що зміна правил під РФ знищить повагу до Асамблеї і її вплив зменшиться, мені відповіли, що я сильно перебільшую і що це в мені говорить особисте…»

Одначе у спокійний перебіг засідання ПАРЄ в іспанській столиці внесли корективи українці, котрі мешкають і працюють тут. Вони прийшли з мирним, хоч і небагаточисельним (переважна більшість з нас усе ж таки в будні працює), пікетом під стіни сенату ще в четвер, тим самим сплутавши карти і росіянам, і їхнім прихильникам. Наші земляки тримали в руках антиросійські лозунги, червоні картки (як у футболі), свищики, футбольний м’яч та зустрічали учасників засідання скандуванням: «Права людини поза грою?!» Очолював акцію голова Української патріотичної асоціації «Воля» Іван Вовк. «Парламентська Асамблея Ради Європи не повинна допускати повернення Росії до виконання нею відповідних резолюцій Асамблеї. Наразі Росія їх не виконує. Вона продовжує окупацію Криму та постійно демонструє відверте порушення принципів Ради Європи у середині самої країни», – наголошував організатор четвергового пікету.

Цього ж дня до пікетуючих долучилися й представники асоціації «Українська громада Іспанії за права, честь і гідність українців», котрі протягом післяобіднього часу аж до моменту завершення нарад у Сенаті намагалися привернути увагу до своїх вимог звучним вигукуванням гасел на зразок: «Росія – агресор!», «Путін – фашист, великий терорист!» та іншими, які звучали іспанською мовою. Ото ж плече в плече стояли цього разу представники «Української громади…» Юрій Чопик і Оксана Патроник, а також член УПА «Воля» Геннадій Бєлов з Країни Басків зі своїми приятелями.

Хоча росіяни на акцію не надто зважали, за словами її учасників, самі іспанці поставилися до неї прихильно. Цікаво, що в будівлі, поряд з якою розташувались пікетувальники, хтось на повний голос увімкнув український гімн. А це, безумовно, стало чудовим супроводом для пікету.

А вже з самісінького ранку наступного дня, 10 березня, під стіни Сенату підтягнулися більш потужні українські сили. Голові «Української громади Іспанії зха права, честь і гідність українців» Юрієві Чопику вдалося зорганізувати більше нашої заробітчанської братії. В цьому йому посприяв і капелан української столичної парохії Благовіщення отець Іван Липка, який на четверговому вечірньому Богослуженні закликав активно підтримати акцію. То ж парохіяни, як і інші окремі особи, вийшли на пікет, незважаючи на робочий день.

Хоча, буду послідовним, цього разу кількість пікетуючих привернула підвищену увагу поліцейських, котрим, очевидно, віддали наказ «зверху» про перенесення пікету подалі від сенатських стін. Що й було зроблено. Відзначу, що охоронці порядку ретельно перевірили також і сміттєві баки, двері під’їздів будинків розташованих поряд. Зрештою, цього від них вимагають їхні службові обов’язки. Звичайно, після такого вже не йшлося про повернення на позиції ближчі до Сенату, не кажучи вже про потрапляння бодай кількох наших представників у середину.

Проте цей момент ніяк не вплинув на бадьорий запал пікетуючих. Більше того, місце поряд зі садами Сабатіні поблизу Королівського палацу виявилося більш насиченим туристами, котрі змогли вислухати вимоги наших земляків. Чимало з них, а також іспанських перехожих підтримували нас, співчували нашій Україні в її боротьбі з ненависним російським агресором.

Аж до пізнього вечора пікетувальники нагадували делегатам Постійного комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи, що «Russia is not welcome», тобто Росію ніхто не запрошував, та закликали ПАРЄ дотримуватися власних процедур. І разом з нами повсякчас перебував і наш… Великий Кобзар (на портретах, на лозунгах). Інакше й не могло бути, адже в ці березневі дні ми відзначаємо його чергові роковини. Саме він і накресює перед нами подальший шлях до свободи, незалежності, відстоювання наших прав.

 

Між іншим…

Як мовиться, не було б щастя, – так нещастя допомогло. Справа в тому, що під час бурхливих протестів, а також фотографування цієї події, я забула про свою сумку з комп’ютером. Більше того, коли час почав підтискати з поверненням на постійне місце роботи, то, забувши про свої речі, пірнула в метро. Лише на роботі отямилась, зауваживши пропажу. І зателефонувала до Юрія Чопика, щоб він глянув, чи нема комп’ютера десь поряд. На мій жаль, сумки Юрко не виявив. Проте через кілька хвилин «дзенькнув», повідомивши, що мої речі знайшли поліціянти і дозволили їх забрати.

Вже пізніше Юрій розповів, що заради моєї сумки він пройшов у Сенат, де йому її і вручили. Більше того, на нього, одягненого у вишиванку, звернули увагу депутати та гості Сенату. Навіть дехто з них проводжав його поглядами, в яких він зауважив і підтримку, і співчуття, і підбадьорювання.

Калина МИРСЬКА.