Бо стане час, а він уже не так далеко…

Ми пам’ятаємо як ваші «дєди ваєвалі».
Коли в тридцяті роки голодом морили мирний люд.
Коли в час окупації ви за Уралом десь ховались.
Чекали : коли українці з білорусами фашистів кровію своєй зальют.

Ми пам’ятаємо як було важко тим бідним, що зустріли вашу власть.
Як грабували, гвалтували і вбивали,
Як перемогу вам вдалося вкрасть.

А потім тих, кого зберегла доля, ви мордували у радянських концтаборах,
Забороняли Волю й Бога….
Та сіяли усюди страх.

Ви всіх залякували, били, принижали,
Щоб Слава була ваша, на ура…
Та люди пам’ятають, не забули як без зброї форсувались береги Дніпра.

Як знову пухли з голоду, то вже у сорокові.
Бо – «папєдітєлі прішлі».
Ваші «пабєди» не забулись,
Хоч як старанно ви їх там для себе берегли.

Ми пам’ятаємо як у донбасські хати
Ви засіляли «рускіх карєнних».
Як весь народ татарів з Криму вами був проклятий…
І це все вже після війни…

Єдина ваша перемога – це вміння вішати лапшу…
До пекла вам. Одна дорога.
І я про це ще напишу.

Бо стане час, а він уже не так далеко.
І Правда, за брехнею прийде, слід у слід.
І над руїнами Кремля зів’ють гніздо лелеки.
І Перемогу відсвяткує цілий Світ!

Aleksandr Radovych